Суспільне Культура публікує текстову версію розмови із 17-річним Владом П’ятіним-Пономаренком, який 75 днів пробув у Маріуполі та створив відеощоденник про війну.
Початок повномасштабної війни у Маріуполі
Влад згадує початок окупації як сірі дні: “Весь час бойових дій я був удома. Цей час я можу згадати як сірі, дуже страшні, незрозумілі, якісь інші дні… розумієте? У звичайні дні під час рутини ти вв’язуєшся у якусь, так би мовити, деперсоналізацію. І тут ти себе уявляєш, як би грубо для когось це не звучало (але мені так легше сприймати те, що зі мною сталося), ніби в грі. У якій ти повинен вижити, яку ти маєш пройти. Тому я одразу переробив свій мозок. Налаштувався, що треба через увесь цей жах проходити і вижити”.
Влад згадує про паніку в Маріуполі у перші дні, нестачу продуктів у магазинах та особистий досвід пережитих обстрілів.
“Добре пам’ятаю день, як пішов по хліб у наш магазин, а там така велика черга, що я вирішив, що не хочу стояти, бо може прилетіти снаряд. Потім я пішов до свого коледжу, куди до цього вночі прилетіли снаряди. Поки я там був, почали бити ракети — якісь великі, бо я їх бачив особисто.
Я можу пригадати момент, коли ми з батьком набирали воду в сміттєвому відділенні дому — тільки туди водопостачання доходило. І почали йти гармати: я не знаю, наші чи російські, не знаю, в який бік вони йшли, але це був туманний дуже поганий день, немовби в якомусь фільмі. Тому в якийсь із днів я вирішив, щоб не з’їхати з глузду, щоб не боятися та щоб принести користь для українського суспільства, — почати документувати все, що коїться з нами”.
“Електрики не було з 25 лютого, тому ми знімали на стару татову любительську камеру. Раніше він знімав на неї хроніки родини. Іноді я знімав на телефон, дещо знімав на вебкамеру свого ноутбука. Це не було професійно, це було дуже по-аматорськи”.
Відеощоденник Влад створював разом із батьком: “Коли я не міг піднятися до нашого дому і сидів у підвалі, знімав він. Коли мав змогу, знімав я. Я дуже вдячний йому за підтримку цього проєкту, за те, що він також зацікавився і дуже хотів допомогти в інформаційній війні проти російської пропаганди. Я уявляв одразу, що не хочу робити стандартну документалістику або стандартний фільм. Я хотів, щоб через ці кадри люди змогли хоч якось відчути усе, що коїлося з нами в Маріуполі”.
На початку свого фільму хлопець згадує про щоденники Анни Франк: “Я люблю читати різні твори, різні щоденники. Люблю історію. Не можу сказати, що я був ознайомлений на сто відсотків, але я чув про цей щоденник, декілька цитат з нього бачив”.
Відеощоденник Влада називається Imagine: “Під час війни єдине, що допомагало не падати духом — це музика, яку я дуже люблю. Вона завжди надає тобі крила. Одна з найважливіших пісень в моєму житті, яку я чув з колиски і яка рятувала, як би це гучно не звучало, мене і мою психіку, — це пісня Джона Леннона Imagine. Тому я вирішив, що ця пісня буде головною, буде на початку. Також я хотів показати у фільмі почуття. Хотів, щоб люди уявили те, що коїться, тому назва Imagine — «Уявити»”.
Всю музику для фільму хлопець підбирав особисто. У серпні 2023 року готується показати стрічку в Амстердамі.
ЧИТАТИ ПОВНЕ ІНТЕРВ’Ю НА СУСПІЛЬНЕ КУЛЬТУРА